Вже на самому початку Першої світової війни піхотинці всіх воюючих армій переконалися в необхідності легкої і компактної короткоклинкової зброї для ближнього бою. Цього вимагали умови окопної війни. У цій війні ґвинтівка з довгим багнетом була дуже незручна.  Одним із шляхів розвитку бойових ножів стало укорочення наявних багнетів. Бойові ножі та кинджали могли називатися «траншейними», «штурмовими», «десантними» і т.п.. На перших порах вони могли виготовлятися також з підручних матеріалів («французькі цвяхи», зокрема, робилися із сталевих прутів для натягування дротяних загороджень). Поступово на озброєнні різних армій з'явилися статутні зразки бойових ножів. Деякі з них були універсальними (використовувалися і у господарських роботах, і в бою). Це, зокрема, австрійський бойовий ніж зразка 1917 року і італійський - зразка 1916 року, німецькі бойові ножі. З'являються також бойові ножі, призначені виключно для бою. Найбільш відомі приклади - американські траншейні ножі зразка 1917 року, бельгійський траншейний ніж, англійські тичкові кинджали, оснащені ударними елементами. Здебільшого, вони мали вузькі клинки стілетного типу і кастетні рукояті.

Після Першої світової війни вдосконалення бойових ножів і кинджалів сповільнилося, новий поштовх дала Друга світова війна. Розвиток бойових ножів йшов за декількома напрямками. Одним з них було створення вузькоспеціалізованої зброї, призначеної виключно для знищення противника. Характерний приклад для Другої світової війни - англійські кинджали конструкції Фейерберна і Сайкса з вузькими клинками ромбічного перетину, для пізнішого періоду - різні спеціалізовані ножі (наприклад, з вистрілюючим клинком). Ще одним напрямком стало створення короткоклинкової зброї з різними додатковими елементами - в Музеї історії зброї зберігається турецький бойовий ніж 1920-х років з додатковими інструментами в рукоятці. Інструментами (швайка, шило) споряджалися також морські складні ножі, стропорізи (наприклад,як німецький стропоріз зразка 1936 року). Популярністю в роки Другої світової війни користувалися і універсальні ножі (наприклад, німецький позиційний ніж зразка 1942 року). Після Другої світової війни бойовий ніж продовжує перебувати на озброєнні, переважно, спеціальних підрозділів, хоча бувають і винятки (наприклад, т.зв. болгарський «ніж днювального», що знаходиться в експозиції Музею історії зброї).

Клинковою зброєю з відносно короткими прямими або вигнутими клинками - тесаками або напівшаблями - окремі піхотні й артилерійські підрозділи в європейських арміяхозброювалися вже в другій половині XVII століття. Так, австрійські артилеристи з 60-х рр. XVII ст. були озброєні тесаками з ефесами, характерними для мисливських ножів, які застосовувались у той час. Стрілецькі і єгерські частини в XVIII столітті, зазвичай, набиралися з професійних мисливців, які виходили на службу зі своєю зброєю - штуцером і мисливським хіршфенгером. З одного боку, прототипом тесаків став мисливський ніж, з іншого - шабля, яку зменшили в розмірах. Інженери, мінери, сапери, піші артилеристи, отримали холодну зброю, яку могли використовувати як зброю, і як інструмент для виконання різних робіт - рубання хмизу і заготівлі дров, виготовлення носилок і будування укріплень. Дуже часто тесаки спеціальних військ мали пилу на обусі досить потужного широкого клинка, без якої неможливо було б проводити вищезазначені роботи. Дерев'яні рукоятки тесаків піддавалися великим навантаженням, часто ламалися, через це в багатьох арміях їх стали оснащувати литими латунними рукоятками, які хоча вони і обтяжували зброю, але робили її більш стійкою до механічних пошкоджень.

У другій половині XIX сторіччя саперні, артилерійські і піхотні тесаки, фашинні ножі продовжували використовуватися в багатьох арміях світу, але в цей період вони вже виконують, переважно, роль традиційного елемента форми різних підрозділів, наприклад, барабанщиків і музикантів. Незважаючи на це, на межіXIX - XX ст. були спроби знову оснастити артилеристів більш компактною за шаблю, допоміжною зброєю, яку можна було б використовувати в якості інструменту. Згодом на озброєнні артилеристів перебували тесаки, які за габаритами і формою нагадували багнети (тільки без кріплень для ґвинтівки).

Під час Другої світової війни знайшов застосування такий специфічний різновид тесака, як мачете. Спочатку довгий широкий ніж використовувався для рубання цукрового очерету, згодом - і в бойових діях. Так, мачете (зокрема,і складні) входили до комплекту оснащення американських і німецьких льотчиків. Їх застосування передбачалося у випадку вимушеної посадки в лісистій місцевості. Таким мачете можна було викопати також тимчасовий притулок, тобто, діяти як лопатою.