«Те, що ми робимо для себе, - вмирає разом з нами, те, що ми робимо для інших, - залишається навіки.»Альберт Пайк (американський письменник, військовий, адвокат)

Сон явно не йшов ... Тут, в Єрусалимі, квітневі ночі тепліші, ніж удома, в Запоріжжі ... Майже під двадцять і вікно палати можна сміливо відкривати, не боячись наковтатися заводського диму ... Лікарі наполягали на цій реабілітації в клініці «Адаса Ейн-Карем» після інсульту ... Так, треба себе змусити, ти ж сильний і кремезний чоловік зі зброєю ... Ще стільки планів, розпочатих рукописів, нових ідей ... Здавалося, що дрімота з напівзабутого вже ніколи не відпустить ...

Асель ... Асель ... Ласкаві бабусині руки обіймали так тепло і так солодко, як це могло бути тільки в Раю ... Асель ... Асель ... Медовий ти мій ...

Як давно все це було, як «вчора» все це було. Пам'ять чіпкими пальцями вихоплювала з квітки життя найяскравіші пелюстки, підставляючи їх сонячним променям і висвітлюючи забуті миті, фарби, почуття, запахи, обличчя. Кажуть, що щасливі діти народжуються тільки від щасливого кохання. О, так, я був щасливий ... Щасливий так, як можуть бути щасливі тільки вільні люди. На самому початку війни, коли німці в лічені тижні займали міста і села країни, студента Проскурівського «медичного» Герша Шлайфера, разом з усім інститутом терміново евакуювали до Махачкали для прискореного закінчення навчання і отримання ад'юнкта лікаря. Фронту, як повітря, потрібні були лікарі. Саме там, в ці напружені дні, під південним кавказьким сонцем, Герш і познайомився з Кларою, молоденькою симпатичною першокурсницею з Дагестану. Це була Любов ... Та сама, що не знає кордонів, воєн, поневірянь, розлук ... Клару розподілили в Грозний. Всю війну вона берегла цю любов, чекала і молилася, щоб живий, щоб повернувся ... Відразу після закінчення війни, в Грозненський госпіталь до своєї улюбленої повернувся вже не захоплений студент-старшокурсник, а чоловік, що пройшов крізь найстрашніше пекло століття, військовий лікар, підполковник , фронтовик, орденоносець. І коли в жаркому грозненському липні 1946-го народився хлопчик, небесам відразу було зрозуміло - це щаслива дитина Любові. Віталій - життєвий ... Так хотілося життя для нього ... Так хотілося Любові йому ...

Потім був розподіл, і батьковіналежало очолити терапевтичне відділення Запорізького госпіталю. Запоріжжя тільки починало відновлюватися після обстрілів, підірваної греблі ДніпроГЕСу, окупації, війни,десятків тисяч забраних життів, тільки починало «лікувати» свої глибокі рани. «Віталькіно» дитинство п'ятдесятих - палений цукор в ложці на паличці, свистки з гільз, ножики, звалище, де можна було знайти справжню зброю минулої війни ... Жорстокі ігри хлопчаків, розділених дворами, кварталами і районами міста. Молодший брат Мишко - рідна душа ... Як же ти відразу «дорослішаєш», коли є хтось, за кого вже ти відповідаєш ... Тоді школи були ще окремими - для хлопчиків і для дівчаток. І я пішов в шістдесят п'яту ...

Очі розплющилися на секунду ... Немає ... Не хочеться ...Що там далі? Пам'ять кадр за кадром прокручуває фільм під назвою «життя» ...

Наприкінці 1956-го в Запоріжжі, як і у всій країні, показали «Весну на Зарічній вулиці», але що там «у всій країні», коли це наше місто, це наші заводи, це наші сталевари, це наші вулиці, це наше життя. А ще у батька був один, дядько Петя, справжній Герой Радянського Союзу. Генерал Берестов з батьком, вирушаючи на полювання, частенько брали з собою мене, підростаючого майбутнього чоловіка. Може тоді і з'явилася ця магнетична тяга до зброї? А може тоді, коли ми з братом притягли додому кулемет «Максим» зі звалища і обом дісталося від батька відповідно до віку? … Хто знає?

1961-й, квітень, весь світ зачаровано дивиться в небо, чекаючи з Космосу на свого першого посланця. У 1962-му на екрани виходить «Дев'ять днів одного року» Михайла Ромма з Баталовим, Смоктуновським, Лавровою, Євстигнєєвим, Козаковим у головних ролях. Самовіддані молоді вчені з палаючими очима, що йдуть на все заради результату, заради справи свого життя, жертвуючи здоров'ям і самим життям, стають ідеалами і прикладами для поколінь. Хрущовська «відлига» на початкушестидесятихдавала Надію на Завтра, вселяла віру в Себе, спокушала новими недослідженими горизонтами, народжувала Дух Свободи. Все ще лунають бадьорі марші про будівельників комунізму, але вже проступають нові ритми ... «Гей, моряче, ти занадто довго плавав ...», а «просунута» молодь вже чула Рея Чарльза і Елвіса Преслі, читала «Над прірвою в житі» і «Сто років самотності »... У середовищі «фізиків і ліриків »зароджується майбутній феномен«авторської пісні »... Окуджава, Візбор, Висоцький, Кукін ...

І новий рядок: "В.Шлайфер - студент Запорізького радіотехнікума" ... Все життя ще попереду і воно, звичайно ж, буде цікавим, творчим та насиченим,і ми ніколи не старітемемо ... І ще ... Це був Час Любові, любові всепоглинаючої, любові в ім'я свободи, любові до миру, любові до всіх красивих дівчат відразу ... За всі «прояви безпринципності, безідейності і політичної сліпоти» початківця- «дисидента» відраховують з комсомолу ... Ось так? Ну, Наталя, гляди мені! ... І дівчині-комсоргові технікуму вирішено помститися: сказав «одружуся» - і одружився.

Кадри стали з'являтися частіше ...

... Робота ... Заочне навчання в запорізькій «машинці». Народження сина Іллі, служба в армії, турботи, труднощі сімейного життя ... Кохання ... Народження доньки Лілічки ...

Життя! Ти де? Де вони - незвідана далечинь та не відриті горизонти? Чому так тісно і душно? Може так і повинно бути? А з радіоприймача лунає задушевний голос: «…Понимаешь, это просто, очень просто… для того, кто хоть однажды уходил. Ты представь, что это остро, очень остро: горы, солнце, пихты и дожди. Пусть полным-полно набиты мне в дорогу чемоданы: память, грусть, невозвращенные долги… А я еду, а я еду за туманом, за мечтами и за запахом тайги…»

Далі «за туманами» їхати було вже нікуди ... Мис Челюскін. Метеорологічна станція. Радіоінженер аерологічного локатора. Робота з радіозондом. Полярні дослідження атмосфери. Суворе чоловіче життя без зайвих сентиментів. Від тебе залежить все, ну або майже все, сподіваєшся тільки на Бога і на себе. Ну і, звичайно ж, на брата. Брат поруч, адже це ж справжній Брат і Друг ... Майже сім років ... «Север, воля, надежда, - страна без границ, снег без грязи, как долгая жизнь без вранья . Вороньё нам не выклюет глаз из глазниц, потому что не водится здесь воронья... »Напевно, ці рядки Висоцького найкраще передають стрижень північного світовідчуття ... А ще були і інші друзі - собаки ... І саме тут, на Півночі, напевно вперше в житті, було глибоко, не на словах, усвідомлено, що Собака – Друг, і це на все життя. Дитяча ж тяга до зброї на Півночі отримала своє повне задоволення. Вміле поводження зі зброєю - життєво необхідна навичка для фахового мисливця і її теж довелося опановувати досконало саме тут, на Півночі. Тут же серйозне захоплення знайшло цілком значущі обриси. Мисливські "секрети", вивчення технічної, конструкційної частини не заважало історичному та естетичному інтересу. Саме на Челюскіні народився Колекціонер Віталій Шлайфер.

Листи сина, такі рідні і зворушливі ... Рідкісні, ні, не так, - вкрай рідкісні відпустки додому ... Треба все встигнути, треба з Іллею вибратися в похід, як багато чому його треба навчити, як багато йому треба передати ...

Рекомендацію та направлення від начальника Управління Гідрометеослужби Діксона в Антарктиду «заголили» по п'ятій графі ... Оголосили догану ... Совкова дикість ... .. Та йдіть ви .... Я вільна людина!

І знову Запоріжжя. Старі друзі. Несподівані зустрічі. Саша Морозов, шкільний товариш, вже працював на Запорізькому телебаченні. Радіоінженери з моїм "екстремальним" досвідом завжди потрібні. Нові обличчя, контакти, зустрічі, дружба, враження, закоханості, які жадібно всмоктувалися після тривалої розлуки ...

Хтось поправив подушку ... вії злегка здригнулися ... розрив плівки? ... титри? ... ні-ні ... а як же справа всього життя? ...

Розвал Союзу застав на заводі «Весна». В пам'яті назавжди закарбувалася та сама бартерна угода з туляками, з якої почався кардинальний перелом . Тоді всі займалися бартером, гроші майже не працювали, міняли борт на борт, вагон на вагон .Запорізькі магнітофони тоді вдало обміняли на знамениті тульські ТОЗи. Перша ж поставка рушниць практично «розійшлася» між своїми заводчанами ... Ось тут і спрацювало комерційне чуття, все підказувало, що справа має піти. Боже! Скільки ж було паперової тяганини, умовностей, задекларованих правил, що ніким ніколи не виконувалися! Благо, Ілля виріс і з незвичайним ентузіазмом і діловою хваткою став реальною опорою і справжнім партнером. Бралися за все, що викликало живий творчий інтерес. Не йди за грошима - вони все одно вислизнуть, займайся тим, що любиш, вмієш, в чому добре розбираєшся, що невблаганно тягне тебе. І якщо будеш віддаватися весь, гроші самі підуть за тобою. Твори, створюй, будуй,нарощуй, залучай, спіткайся і знову вставай! Тільки за такими йдуть, тільки таких по-справжньому кохають!

Колекція зброї росла і розширювалася. Поїздки, нові друзі, експедиції, газетні оголошення, скупка за будь-які гроші, іноді на шкоду собі. Дідусі в забутих селах і аукціонні майданчики за кордоном, обміни в середовищі колекціонерів і просто подарунки. Нові зв'язки,нові друзі ... Консультації істориків, археологів , знавців…Бібліотеки: читання, читання, читання ... У якийсь ключовий момент, як осяяння, прийшло головне розуміння сенсу колекціонування. Найбільше задоволення від колекції полягає в тому, що не тільки ти сам можеш нею милуватися ! Ось тоді і народилася думка про Музей для всіх.

Які це були напружені, але щасливі дні! Скільки щирого непідробного інтересу було в палаючих очах Руслани, коли вона тримала в руках холодну зброю і як,«на очах», народжувалася ідея майбутнього хітового кліпу української Амазонки. Як слухаючи історію за історією, вона дивувалася «Чому Ви ще не написали про це книгу?» ...

У 2004-му Музей нарешті відкрив свої двері для відвідувачів . І книга була написана, і не одна . І Джаз-клуб був заснований . І численні виставки, конференції, інтерв'ю, телерепортажі, зйомки, зустрічі ...

Як же летить час ... Мої улюблені онучки у моїх обіймах ... Рідні мої ... Асель ... Асель ...

І ось воно - щастя! Довгоочікуваний онук, чоловік, продовжувач роду ... Я хочу бачити його негайно! Я хочу взяти на руки мого майбутнього продовжувача ... Мені тільки встати, тільки повернутися додому ...

Господи! Дякую тобі за все, що дав мені, з ким звів мене, що змусив відчути ...

Мої дорогі! Дякую вам всім: моїм друзям, моїм улюбленим жінкам, моїм дітям і онукам, моїй улюбленій Музиці, моїм вірним чотирилапим друзям, моїй Зброї! Без вас я не став би тим, ким став ... Ви знаєте, а мені сподобалося бути Мандрівником У Часі! ... Ним і залишуся, так що я завжди буду з вами! Посміхайтеся, захоплюйтеся і живіть цікаво ........................