Етнокультурне розмаїття східного регіону, оригінальний синтез місцевих традицій і новацій призвели до фантастичного багатства типів і форм холодної зброї, а також до широкого діапазону прийомів і засобів оздоблення зброї..
Існує велика кількість типів мечів, виготовлених в Індії і суміжних з нею областях. Кханда (кунда) - один з найдавніших видів індійських мечів з прямим клинком, який розширюється до кінця, часто без помітного вістря. Пата - меч, що використовувався тільки в Індії, у якого прямий двосічний клинок з'єднаний з ефесом у формі захисної сталевої рукавиці. В Індії був популярний меч «Нагина» («зміїний меч») з хвилястим клинком. Нетиповими мечами з викривленим лезом є соссун пата («лист лілії») і кора. Соссун пата заточенийз увігнутогобоку клинка, як у турецьких ятаганів. Кора - меч з Північної Індії і Непалу - відрізняється тим, що ним неможливо нанести колючий удар. Клинок кори сильно розширений і скошений до вістря.
Основною довгоклинковою зброєю, яку використовували в Османській імперії, була шабля. Використовувалися типові турецькі шаблі: пала і килич, шамшир іранського типу, а також атеш-килич - шамшир з хвилястим («палаючим») клинком.
Широке поширення з другої половини XVIII ст. отримав ятаган - зброя з однолезовим клинком, який має подвійний вигин, і специфічно розширеним доверху руків'ям у формі «вух». Ятагани були спочатку нестатутною зброєю турецьких яничар, а потім широко використовувалися турками і їхніми сусідами.
Серед символів мусульманського Сходу одним з найяскравіших є «Зульфакар» - меч з роздвоєним бойовим кінцем, відповідно до традиції Корану, належав пророку Мухаммеду. У колекції МІЗє два «Зульфакара» -зокрема,багато прикрашений меч, який, ймовірно, належав знаменитому британському офіцеровіТ.Е. Лоуренсу (Лоуренсу Аравійському).
Результатом мусульманського впливу на Індію, особливо з боку Афганістану і Персії, стало поширення характерної для мусульманського світу зброї - поступово на зміну мечам приходять шаблі. Часто зустрічалася шабля іранського походження - шамшир. Однак, найпоширеніша в Індо-Іранському регіоні шабля - талвар - з клинком середньої кривизни, найчастіше без єлмані.
Довгоклинкова зброя Індії оснащувалася різноманітними видами ефесів - найпоширенішими серед них були «ефес-корзина», «перський ефес» і «індо-мусульманський ефес».
В експозиції МІЗ представлені незвичайні зразки індійської ритуальної зброї з клинками хитромудрої, складної форми: Нандака, Рам Дао і Аюдха катті. Ця зброя застосовувалася для різних церемоній у храмах (іноді кривавих жертвоприношень).
Вкрай різноманітні за формою ножі східного регіону знаходяться в МІЗ. Найбільш класичним і поширеним є кард - ніж з прямим клинком, який незначно розширюється в бік руків'я і розрахований на колючий удар. Хубер (хайбер) - традиційний рублячий ніж пуштунських племен, жителів територій поблизу Хайберського перевалу (Афганістан). Хубер має прямий, важкий Т-подібний клинок. Пеш-кабз - бойовий ніж, поширений у Середній Азії, Афганістані та Північній Індії. Клинок злегка викривлений, Т-подібного перетину. Схожий на пеш-кабз афганський ніж чоора (чура) з прямим, Т-подібним у перетині клинком. Обидва ножі призначені для пробивання кольчуги. Кукрі (кхукрі) - традиційна зброя і знаряддя праці жителів Непалу і Півночі Індії. Клинок однолезовий, вигнутий, з заточкою по увігнутому краю, забезпечує нанесення потужних рублячих ударів. Кукрі - один з найдавніших видів східної холодної зброї, її перші зразки датуються XV-XVI ст., а сучасні залишаються на озброєнні непальської армії і непальських коммандос британських військ. Холодна зброя стала неодмінним атрибутом національного одягу народів Середньої Азії. Навіть той, хто за своїм суспільним становищем не мав права володіння довгоклинковою зброєю, завжди носив на поясі ніж - пчак (бичак).
Виключно бойовою зброєю є кинджали. Східні кинджали варіативні за своїм зовнішнім виглядом. Широко поширений ханджар - часто зустрічаються екземпляри з пістолетною рукояткою. Клинок може мати подвійний вигин. Ханджарлі - індійський кинджал з подвійним вигином клинка і характерною головкою у формі півмісяця. Джамбо - кинджал з широким загнутим клинком без гарди, що зустрічається в багатьох варіантах. Кинджали даного типу були поширені в Персії, арабських країнах і в Індії. Шибрія - традиційний кинджал бедуїнів, які населяють пустелі Йорданії, суміжні землі Ізраїлю, Сирії, Саудівській Аравії. На сьогодні носиться бедуїнською поліцією Йорданії. Бебут був широко поширений на території Ірану та Туреччини. Клинок малої або середньої кривизни, з кістяною рукояттю котушкового типу, зазвичай, багато декорованою. Катар (кутар) - традиційний індійський кинджал, найбільш поширений у ХVI-XVIIIст.. Форма клинка має форму високого трикутника. Рукоять складається з двох паралельних зовнішніх стрижнів, які охоплюють зап'ястя, і з'єднаних двома поперечинами, що знаходяться під прямим кутом до клинка. Катаром можна швидко нанести короткий тичковий удар,щоб пробити кольчужний обладунок. Бичва («жало скорпіона») - традиційний індійський кинджал з клинком подвійного вигину і рукояттю, яка утворює петлю. Відома велика кількість різновидів, зокрема, з двома клинками. Використовувався як зброя прихованого носіння. Найбільш поширений кинджал Туреччини (і Кавказу) - кама - з прямим і широким клинком, своєрідним руків'ям з розширеною основою, подовженою головкою і вузьким череном. Серед турецьких кинджалів виділяються вироби трапезундських майстрів. Декор цих виробів вирізняється великою кількістю коралів і бірюзи.
Списи були зброєю кінноти, вони оснащувалися різноманітними втульчатими наконечниками, які фіксувалися на держаках довжиною 1,5 - 4 м. У МІЗ знаходяться багато орнаментовані наконечники списів із двома і трьома перами («мезраки»), які, ймовірно, служили в якості парадної зброї.
У XV - XVII століттях в арміях народів Сходу застосовувалися різні сокири. Турецькі сокири балта мають глибоку виїмку в нижній частині та широке, сильно опущене до древка лезо. Сокири іранського типу мають клиноподібне полотно та прямокутний, масивний обух. В кінноті використовувалися також клевці і чекани. Дещо окремо серед клевців стоїть клевець-загнал - тип чекана, який застосовувався в Індії в XVI - XIX століттях. Його назва означає «дзьоб ворона», оскільки таку форму мала бойова частина загнала. Використовувалася також велика кількість невеликих, багато прикрашених сокирок. Вони були приналежністю невисоких офіцерських чинів.
Використовувалися різноманітні булави - зі сферичним або грушоподібним залізним навершям. Навершя перначів і шестоперів - з бронзи або заліза. Використовувалися вони, переважно, в кінноті. До XVII століття булави і перначі є не тільки бойовою зброєю, але і набувають церемоніальногозначення, тому нерідко їх виробляють з дорогоцінних металів і багато прикрашають.
Метальні диски - чакра (чакрам) використовувалися в Індії з давніх-давен і аж до XIX століття.
У колекції МІЗ представлений комплекс перського захисного озброєння, який складається з суцільнометалевого щита, шолома «кулах-худ» і наручей. Вироби пишно прикрашені травленим орнаментом на мисливську тематику.
Для подачі сигналів і підтримки бойового духу використовувалися барабани (тулумбаси).
Серед східного зброї особливе місце займає різне специфічне зброю, яке важко піддається класифікації. Різноманітні кастети багнаки, ймовірно, призначалися для несподіваних ударів. «Накхадасті» - мідні рукавички з шипами -«кігтями», можливо, зброя для ритуальних поєдинків. Лохар - афганський кинджал-сокира, спочатку був сільськогосподарським інструментом, який міг застосовуватися і в якості зброї. Анкус (анкуша) - штрикало дляуправління слоном. Використовувався в Індії та Непалі. Крім прямого призначення це знаряддя застосовувалося і як ударно-колюча зброя в ближньому бою. Бхудж - сокира «слонячий хобот», рукоять якої закінчувалася позолоченою головою слона. Маду - індійські кулачні щити. За однією з версій, подібні щити використовувалися на Півночі Індії племенами, яким з релігійних міркувань заборонялося носити зброю, і вони маскували його подібним чином. Таким щитом з рогами можна було наносити колючі удари, парирувати удари супротивника.
Представлена колекція з 169 експонатів найбільш яскраво відображає основні тенденції розвитку зброї Османської імперії, Індо-Іранського регіону і Середньої Азії.